Новини очима молоді

Ірина Фаріон – одна з найвідоміших, і, напевно, найскандальніших постатей у партії «Свобода».

Ця людина пройшла у Верховну Раду за мажоритарним округом у Львові, вигравши вибори «в одні ворота» з 77% голосів виборців. Це один з найкращих результатів серед мажоритарників. Більше набрали тільки деякі регіонали на Донеччині, наприклад, Юхим Звягільський.

До виборів Фаріон була депутатом Львівської облради і працювала доцентом кафедри української мови у Львівській політехніці. Вона стала відома на всю Україну у 2010 році, завдяки скандальному ролику в дитячому садочку.

На ролику було зафіксоване її спілкування у одній з груп садочка, коли Фаріон радила дітям з російськими іменами їхати до Росії. «Якщо станеш Альоною, то потрібно пакувати валізи і виїжджати до Московії», — казала вона одній дівчинці.

У новообраному парламенті Фаріон також запам’яталася своїми різкими заявами з «профільного» мовного питання. Зокрема, вона обіцяла, що «Свобода» задіє всі можливі методи, щоб у сесійному залі не звучала російська мова.

Найбільш відомим стало її пряме питання Миколі Азарову, який славиться своєю неповторною вимовою: «Як допомогти вам опанувати українську мову? Як педагог я бачу проблему в двох контекстах: мову не знають або ті, хто політично упереджені, або розумово відсталі. В якій системі координат перебуваєте ви?».

На інтерв’ю з «Українською правдою» Фаріон прийшла одразу після зустрічі зі своїм опонентом, якому передала на ознайомлення докторську дисертацію.

«Те, що я досліджую – це джерело наших сьогоднішніх проблем. Це як криниця, коли ти не зможеш відповісти на питання, чому вона висохла, – не докопаєшся до причин проблеми… Це треба, щоб збагнути, чому сьогодні у нас в парламенті сидять Колесніченки і Альонушки Бондаренко», — каже вона.

Але Фаріон стверджує, що змушена буде тимчасово залишити наукову роботу задля політики. Втім хоче лишити собі хоч чверть ставки в університеті

«Без студента я загину. І думаю, що буде такий розклад, що зможу в понеділок мати пари. Крім того, дуже потребую спілкування саме зі студентами, прикладними лінгвістами, архітекторами, дизайнерами. Це не навчання, це спілкування, це двобічний рух», — стверджує депутат.

Інтерв’ю писали в холі депутатського готелю «Україна» на Майдані, де мешкає і сама Фаріон і її однопартійцці. Час від час депутат посилала колегам, які йшли на вихід, повітряні поцілунки.

«Я в політиці з протесту»

- Пані Ірино, розкажіть, як ви прийшли в політику?

- Як це сталося? Впродовж десяти років, з 1998 року, я організовувала виставку мовно-політичного плаката, яка первісно називалася «Мова – твого життя основа». Почалося це з дуже банального випадку в 1998 році, коли я сіла в маршрутку і там звучала російська музика. Я підійшла і чемно попросила водія, аби він вимкнув. Він мене послав. Я на знак протесту вийшла з маршрутки.

Це щось на зразок «на знак протесту закомпостувала талон і пішла пішки». Вийшла зі слізьми на очах і зайшла в студентську аудиторію. Це було 4 вересня. Сиділи чарівні молоді студенти-архітектори, і я їм про цей епізод розповіла.

«Ось, минуло літо. Напевно, кожен десь відпочивав. Я, наприклад, їздила в Рим на зустріч з Папою Римським. Коли приїхала в Італію, там звучала італійська музика, коли я зупинялися на кемпінгу в Німеччині і попросила англійською горнятко чаю, мені сказали: «Ніхт те», і я закрила рот, бо німецької я не знаю і на мигах пояснювала, що я хочу пити. Чи вам це подобається? Намалюйте це». Отак ляпнула.

А коли вони почали зносити мені ці роботи, в мене був шок. Кажу: «Це ж треба робити виставку».

І ця виставка потім стала традиційною. І ось у 2003 році одна студентка намалювала класний плакат: поїзд, стрілочка в бік Росії і три дуже толерантних запитання: «Не знаєш?», «Не розумієш?», «Не шануєш?». Дідо мій в таких випадках казав: «Гибай звідси». Видавництво Львівської політехніки з моєї ініціативи видало вже три добірки мовних плакатів, серед яких і цей – хітовий.

Студентам ця робота сподобалася. Вони почали її копіювати і запропонували порозклеювати по Львову. Просила не робити це на архітектурних пам’ятках. Взагалі Львів – це ж суцільна церква і музей. І оскільки вони дуже активно попрацювали, в кінці 2003 року, в грудні, коли я приймала залік у студентів, до мене прийшли два міліціянти і поклали переді мною петицію від «Русского молодежного общества» у Львові, яке звинувачувало мене і Юлію Пєцух, авторку цієї роботи, у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі.

З того почалася політика в моєму житті. В мене був шок. В моїй країні до мене приходить міліціонер і вимагає від мене якихось пояснень. Я взагалі не знала, що існує якесь «Русское молодежное общество». Де воно взялося у Львові? Хто їх сюди послав?

Я кажу: «Ви що? Ви дітей маєте? Маєте. Оце взяв – для одної дитини набір плакатів, для другої, пішов у школу і подарував вчительці з української мови». Я кажу: «Якщо ви мене сьогодні за це чавите, я завтра це зроблю 50-тисячним тиражем. І ми заклеїмо ваші відділки тим плакатом, ми заклеїмо «Русское молодежное общество».

Я не уявляла собі, що живу в суспільстві, де за невинно правдивий плакат можуть звинуватити у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Так мене видерто з комфортного навчально-наукового середовища і закинуто у світ політики.

- І ви ходили пояснення писати?

- Так. Знаєте, яке було запитання? «Хто вам сказав це робити? Назвіть людину, яка керувала тим процесом». Кажу: «Ось вона, людина. Це Я. Ось там є орган, який називається серце, і цей орган мені сказав: «Треба щось робити, звучить російська музика в транспорті». Мене звинувачують в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі.

Я ніколи в житті не мала справу ні з якими юристами, адвокатами, це ж треба якось захищатися. Куди, до кого йти? Тут приходить мій чарівний студент, тепер він директор архітектурного заповідника «Тустань», Василь Рожко. І каже: «Ірино Дмитрівно, чи ви знаєте, що у нас є у Львові комітет «Свободи»? «Ні, — кажу, — я дуже далека від політики».

«От є такий комітет «Свободи», є така партія Соціал-національна партія України». Кажу: «Добра назва, добре». «А такий депутат, як Олег Тягнибок?». «Не знаю. А які в нього погляди?». «Націоналіст». «Класно. Я націоналістка просто від гойдання в колисці. Але я не знаю його».

«Ну, можете звернутися до них, і вони вам допоможуть». Кажу: «В чому допоможуть? Чому вони мені мають допомагати? Я що, інвалід якийсь чи що? Мені потрібен адвокат. Якщо у вас є якісь знайомі… Я звертаюся до юриста і воюю з ними. Чому мене має захищати якась політична сила? Мені завжди здавалось, що політична сила має інші функції, ніж захищати когось». «Ну, принаймні вони вам допоможуть прес-конференцію провести». І він мені дав тоді телефон Р.Кошулинського.

- І ви тоді одразу приєднались до партії?

- 8 лютого 2004 року мене запросили на віче, яке організував Олег Тягнибок, тоді депутат Верховної Ради. Я прийшла зі своїми студентами, з цілим потоком. Це було десь 90 студентів – і архітекторів, і прикладних лінгвістів. Для них це був також шок.

Ми стояли збоку, як курята, під снігом. А Олег тримав цей плакат і казав: «Люди, та це у Львові, це не в Луганську, викладачку…» і згадує, як же її прізвище. «Ірину Фаріон переслідують!». А студенти мої: «Вийдіть, виступіть». Я кажу: «Я? На вічі? Та ви що, я не вмію говорити на вічах». Так це все почалося.

Наступний крок був інший. Я почала придивлятися до цього середовища і 8 березня мене запросили на з’їзд, коли СНПУ перейменовувався у ВО «Свобода». Мене попросили вичитати статут, програму. Читаючи, думала: «Це ж мої погляди. Абсолютне втілення моїх ще не усвідомлених політичних бажань».

Пам’ятаю, мені сподобалася тоді аналітична доповідь Андрія Парубія, я його тоді вперше чула. Вдруге я побачила Олега Тягнибока. Коли в липні Олег сказав свою сакраментальну фразу на горі Яворина, що країною керує москальсько-жидівська мафія, і суспільство поділилося на тих, які категорично цього не сприйняли, і виявляється, незначна кількість тих, які це підтримали, я зрозуміла, що я живу в «странном мире», де люди не вміють гідно реагувати на правду.

І я тоді прийшла до того самого Руслана Кошулинського і сказала: «Я хочу вступити в партію. Якщо людину за це цькують, то мене тоді треба цькувати за кожну мою лекцію». Кошулинський мене запитав: «Ви добре подумали?». Я кажу: «Так, ніяких запитань. Папір, ручка – пишу. Вступаю». Ось так воно все почалося.

- Ви брали участь у партійній роботі?

- Не надто активно. Тому що я завжди була на якійсь стадії чергової монографії або якогось свого громадського проекту. Я за час своєї політичної роботи зробила, здається, 5 книжок. Я не знаю, як мені це вдалося. Але якщо це стосувалося депутатської роботи, то – це святе. Я не брала участі в організаційній роботі.

- Які напрямки ви зараз куруєте у «Свободі»?

- Мій напрям тепер – це робота в комітеті з питань освіти і науки. Так само, зрештою, як це було і в обласній раді. Я була заступником голови комісії з питань освіти й науки. Крім того, мій напрям – це ідеологічна робота.

- Ви казали, що не можете без студентів, як ви тоді дозріли до того, щоб піти власне в облраду і в політику?

- Знову ж таки, Руслан Кошулинський. Це був 2006 рік, коли я намагалася себе обмежити від громадського життя, бо я почала працювати над своєю монографією «Мова, краса і сила. Суспільно-креативна роль української мови», де хотіла довести, що основна функція мови – це не функція комунікації, а функція творення.

Сказав – і сталося. Креативна функція. І дзвонить Кошулинський: «Чи могли б ви зі мною зустрітися?». Ми зустрілися. І я йому так, випереджаючи його думку, кажу: «Я припиняю будь-яку громадську діяльність, я не маю наміру навіть проводити виставки, які я робила кожного року».

А він усе це так уважно слухає, потім каже: «Ну, є така пропозиція, щоб ви йшли на вибори з нами». 2006 рік – це перший раз, коли ми виставили нашу політичну партію на полицю великої політики. Я так ковтнула, це якраз була кава з молочком. Він каже: «Чекайте. А хто, як не ми?». Ну, я думала, може, дві секунди. Сказала: «Добре».

Дійсно тоді ми п’ятеро працювали пекельно – Олег, Бенюк, Юрій Іллєнко, я і Васкул. Ми тоді об’їздили практично всю країну, мали по 5 зустрічей на день від села до села, в холодних клубах, незалежно від того, скільки там було людей. 5 – дякуємо п’ятьом, 50 – падаємо перед вами на коліна.

Пам’ятаю одну зустріч на Чернівеччині. Заходимо в якусь школу. Я, Бенюк, Тягнибок, Іллєнка, здається, не було… Заходимо – в залі жодної людини. І Бенюк так рукою повів: «Не вставайте, будь ласка, не треба». Виходить на підвищення й каже: «А тепер я вам прочитаю віршик». І починає з натхненням читати якісь віршики. І люди потрошку стягуються, було 20 людей. Ось так це все почалося в 2006 році.

- Ви не відчуваєте внутрішнього дискомфорту від того, що схід України сприйме вас як окупантів? Як ви сприймаєте росіян?

- Ви знаєте, що 25% виборців «Свободи» – це російськомовні українці?

- Це протест.

- Ну то й що? А я в політиці з чого? З протесту. Думаєте, я це люблю? Це моя форма протесту. А «Кобзар» Шевченка українською мовою написаний також з протесту. А Олена Теліга стала націоналісткою з протесту. А Емма Андієвська, яка сказала, що «я громадянка світу, але з такою кількістю української крові, що готова прищепити її кожному». Вона стала українкою з протесту.

- Просто голосування за вас було значною мірою голосуванням «проти». Оскільки не було вибору, то вибирали крайній варіант. Суспільство чекало, коли Чечетов отримає…

- …Що ж поганого в протесті? Мені дуже подобається протест. Він актуалізує приспані можливості. А УПА та Бандера звідки взялися? З любові? Любов розслабляє. Ненависть сталить. А правда – пориває.

 Ви стали відомі широкому загалу в 2010 році після історії в дитячому садочку. Про вас тоді заговорили. Зараз ви на тих же позиціях стоїте?

- Звичайно. Абсолютно. А які ж це позиції? Це категоричне несприйняття суржика в антропонімійному просторі. А якби я прийшла в дитячий садочок або в вищу школу і сказала діткам і студентам, що «тіпа корочє вообще» – це суржик, це також би отримало таку контроверсійну оцінку?

Я просто прийшла і сказала дітям, що форми Стьопа, Фєдя, Маша – це наступ на українську систему називання. І крапка. Те, що це було замовлення мера і відповідних гнилих середовищ Львова, які злили це партії регіонів, – в тому ніхто не сумнівається сьогодні.

- Як ви вважаєте, коли до дітей в дитсадок приходить стороння до них людина і починає говорити такі речі, чи не відіб’ється це якимось чином на їх психології? Ви не боялися, що завдасте дітям психологічну шкоду?

- До суду хтось із батьків подав? Хтось довів, що я завдала психічної чи психологічної шкоди? Навпаки, наші львівські канали, які всі там були присутні, показали дуже цікавий репортаж. Підходять до дівчинки чарівної, пташечки, питають: «Що ти з того зрозуміла?». Дівчинка усміхається і каже: «Що він не Вася, він Василько, тому що він українець». Оце був висновок дитини.

«Не вчіть яблуню яблука родити. А натомість відженіть свиней»

- Зараз в інтернеті час від часу спалахують скандали навколо вживання слова «жид» представниками «Свободи». Чи не вважаєте ви, що ці скандали можуть загубити той результат, який ви набрали?

- Ні, я взагалі не вважаю це навіть предметом для обговорення. Не як політик, а як філолог. Купіть елементарний Великий правописний словник української мови, ви побачите там і слово «жид», і слово «єврей». Якщо хтось має комплекси щодо цього слова, то до чого тут я?

Запитайте поляків, яке вони вживають слово. Запитайте чехів. Це є філологічне питання, не треба його політизувати, бо ви не змусите філолога дивитися на це політичними очима. Нехай це питання вирішують філологи. Яке це щастя, що не можна залізти політикам у математику.

- Але є резолюція Європарламенту, яка була дуже критична до «Свободи» саме через подібні висловлювання, і яка пропонувала опозиції відмовитися від співпраці з вами.

- Це, може, проблема Європейського Союзу, а не «Свободи»? Ми з цього приводу також висловилися вкрай негативно. Ніхто нам не вказуватиме, яку ідеологію сповідувати і як себе поводити. Не вчіть яблуню яблука родити. А натомість відженіть свиней.

Ви хочете, щоб я оцінювала висловлювання якогось там депутата-комуніста болгарина, який з подачі Московії це протиснув? Це не заслуговує навіть на жодну аналітику.

- Але є такий аспект, коли опозиція завжди спирається на якусь підтримку хай словесну Заходу, і, можливо, буде певний тиск, щоб відмовитися від співпраці з вами… Центр Симона Візенталя включає керівників «Свободи» в перелік антисемітів.

- «Коза би з того сміялась», — казав мій дідо. Є такий класний фразеологізм український: «На похиле дерево кози скачуть». Ми не будемо тим похилим деревом, то не будуть на нас скакати кози ні з Європейської унії, ні з Америки, ні з Московії. Якщо ми будемо стрімким деревом, що буде пнутися щораз вище і вище у власному державотворенні, то у нас не буде жодних проблем з інтегруванням.

Ми ж говоримо про інтегрування в Європу передусім тому, що поряд маємо стратегічного ворога, і все.

- Якщо говорити політично й економічно, якими ви бачите відносини з Росією, якщо ви її називаєте ворогом? Заколотити кордон, залити бетоном?

- Та вони себе самі бетоном залили. Нащо взагалі витрачати свою енергію на них? Тепер уявіть собі, від супротивного йдемо, не було б партії регіонів і комуністів як наслідку колоніального режиму в Україні. Ми були б самодостатньою країною на зразок Чехії, Польщі, Литви. Щодо Угорщини мені тепер складно говорити, бо те, що робить Угорщина щодо Закарпаття – це я залишаю поза дужками.

Розповім одну притчу. Живуть собі жаби в болоті, квакають там. І от одна жаба каже: «Слухайте, та набридло те болото. Може, ми б на гору піднялися?». Жаби кажуть: » Ну ти даєш. Дивися, як кльово: комарики літають, сонечко світить, ростуть квіточки». Жаба у відповідь: «Йдемо з того болота». В результаті всі жаби з болота рушили. З боку стоять інші та просторікують: «Та навіщо вам це. Маєте своє болото, сидіть в своєму болоті. Ви не дійдете до цієї вершини, це неможливо».

Частина жаб сходить з дистанції. Третина жаб залишається. Залишається ще трошки сягнути вершини. Збоку стоять інші і далі чорнословлять: «Це неможливо, це неправильно». В результаті вершини сягає лише одна жаба. До неї підбігають журналісти привітати з перемогою і запитати: «Як вам це вдалося?». А вона лапками показує – глуха. Вона просто йшла.

Як там у Шевченка: «Ми просто йшли, у нас нема й зерна неправди за собою». Якщо ти хочеш чогось досягнути, то ти маєш пам’ятати, що твоя Конституція – це «Кобзар» Тараса Григоровича і внутрішній неспинний компас у голові та серці. Межі неможливого зникають, якщо їх розсувати. Себто діяти всупереч, а не завдяки. З протесту!

- Все ж таки, як ви бачите співпрацю з Росією?

- Лише на партнерських засадах і винятково у власних інтересах. Якщо це відповідає моєму інтересу, я маю з тобою співпрацю. Не відповідає – до побачення. Треба навчитися бути егоцентричною нацією.

- Із Європейським Союзом така ж сама політика має бути?

- Так, звісно. А в них яка політика? Якщо це не відповідає їхньому інтересу, вони будуть з нами мати справу?

- У вас була ідея, що треба оподатковувати російських виконавців…

- Так. І оподаткувати книжки іноземними мовами, створюючи максимальні преференції для українського продукту. Можна йти іншим шляхом – не чинити податкового пресу українському світу, який надто загрозливий для відродження імперських комплексів Росії і її адептів в Україні. Чи, може, ще десь у світі чекають на українську книжку, пісню, журнал тощо? Це зі сфери аксіоми.

- Ви ж розумієте, що ця Верховна Рада таку ініціативу не підтримає.

- Якби в 2006 році нас розчарували наші 0.36 %, то сьогодні ми б не здобули 37 депутатських мандатів. Не ухвалять зараз, ухвалять згодом. Ми не відступимося.

Не можна міряти життя країни власним життям. Не можна в політиці жити категоріями теперішнього часу. Якщо те, що ми зараз напрацюємо, знадобиться наступному скликанню Верховної Ради, це вже буде добре. Варто усвідомити поняття політичної тяглості поколінь, а не ситуативного «сходняка» теперішньої влади.

- На цьому тижні віце-спікер Ігор Калєтнік виступив з ініціативою скасувати ЗНО. Як ви до цього ставитеся? Чи були засідання комітету?

- Одна з найтупіших заяв, що прозвучала в інформпросторі. Людина ляпнула щось дурне. Совок нічого іншого не може запропонувати, ніж це було за часів, «когда он учился». Тому він і намагається посягнути на найкращі надбання, що напрацьовані за команди помаранчевих.

Направду, це найкраща реформа, яку вдалося втілити в життя. Я це знаю з досвіду своєї дитинки, яка вступала. Якщо знатиме, то вступить. Наш комітет буде робити все можливе, щоб не допустити цього. Якщо не зупинимо це зараз, то зупинимо згодом. Їхнє намагання реанімувати минуле приречене хоча б з огляду на закони часу, що летить, як стріла, вперед, а не назад. Може бути лише тимчасове, як кажуть у мене вдома, цофання. Та й тільки.

- Минулого місяця був такий цікавий епізод, ваш діалог з прем’єром Миколою Азаровим, коли він навіть розгубився. Ви розраховували на таку реакцію чи ви розраховували, що він зараз як відповість?

- Я розумію, що більшість людей полюбляє прораховувати якісь ходи та ходики – і так маліє у цьому…. Я це роблю зрідка. І то не вгадую. Дію відверто і пристрасно. Байдуже на реакцію. Що маю у собі, те пропоную. Було до болю огидно від цього фарсу і власної участі у цьому. Про відповідь не думала. Надіслала йому свою монографію. Але вдячна йому за те, що він простимулював мене на третє перевидання цієї книжки. Нема злого, щоб на добре не вийшло.

- Ви на фракції обговорювали питання щодо майбутніх президентських виборів?

- Ні. Для чого обговорювати те, до чого ми ще не дожили? Українець повинен навчитися жити в теперішньому часі. На жаль, ми не маємо так званого англійського часу present continuous. Треба навчитися заглиблюватися у сьогодення. Саме у ньому перли. Все решта минуло. Нове не настало. Звідси – відчуття порожнечі.

«Хай ще напишуть, що я внучка Геббельса і двоюрідна сестра Бен Ладена»

- Ви весь час проголошуєте, що будете радикально захищати певні позиції. Але у вирішальний момент ви відмовляєтесь від натиску на владу. Так було при голосуванні за Азарова. Так було під час обрання Соркіна і звільнення Арбузова. Опозиція нічого не робила, щоб заблокувати це питання.

- Що значить заблокувати? Вони стягнули максимальну кількість людей — це ж було очевидно, що вони його проголосують. Так само як вони проголосували Азарова чи Рибака і т.д. Вони мають ситуативну арифметичну більшість. Ми ж за них не голосували. В чому справа?

Скажіть, ми не навчили їх за тих кілька днів використовувати винятково державну мову в сесійній залі? Ви пам’ятаєте за останні 20 років, щоб було щось подібне?

- Але це питання для них не є принциповим.

- А для нас воно надпринципове. І ми це вирішили. Хіба це не досягнення? І ще: якщо мовне питання, як ви кажете, для них не принципове, то звідки «язикова» істерика від одіозних фігур з Партії Регіонів… Та вони сичать від злості і безсилля. Далі, чи можуть вони вже зараз застосовувати «принцип піаніно», який був звичний досі? Ні. …

- На останніх засіданнях застосовували.

- «Принцип піаніно»? Один може ще проголосувати за когось. Але це вже як винятки. Ми створили їм небачений досі моральний дискомфорт. Скажіть, хтось колись виводив в такий спосіб «тушок», як ми виводили їх з парламенту в перший день?

- Але вони зараз заходять нормально.

- А ми що, найнялися в Об’єднаної опозиції для того, щоб не пускати Табалових? Ми показали Об’єднаній опозиції, як треба не пускати Табалових. Вставайте на двері й не пускайте. Це ми їх привели в парламент?

- До речі, які у вас зараз взаємини з «Батьківщиною»?

- Ми будемо все робити для того, щоб шви між трьома опозиційними політичними силами не були медичними.

- А зараз вони є медичними?

- Можливо. Проте у нас спільна мета за різних ідеологічних цінностей та світоглядових переконань. Ми спільно категорично не сприймаємо цієї кримінальної орди. Це те, що нас об’єднує. Це наче за Джером Джеромом, троє у човні… Треба працювати веслами спільно проти течії.

- Як відбувається сам механізм цієї координації? Відбуваються зустрічі лідерів?

- Так.

- Тобто не було таких масштабних зустрічей, коли зібралися б представники всіх трьох сил?

- Ні, це відбувається на рівні лідерів, і це має позитивний відгомін на рівні нижчих ланок. Проілюструю. Львівська обласна рада, ми маємо 41 депутата, «Фронт змін» мав, здається, 18 депутатів. Якщо разом, ми маємо більшість. Якщо ми не об’єднуємося, ми не можемо ухвалити спільного рішення. Коли у нас не було домовленостей на рівні лідерів, мали складні взаємини у Львівській обласній раді. Зокрема, впродовж року не могли проголосувати програми функціонування української мови.

Крім того, ми відкрили себе один для одного як особистості. Це дуже важливо. Ми знайшли точки дотику, і я побачила в тих людях, яких досі не сприймала, цікавих людей. Життя – це взаємини.

- Наскільки ви готові пригладити свої агресивні позиції, піти на поступки у болючих питаннях?

- Я не переступлю через такі речі, які для мене концепційні. Не бачу жодних наших агресивних позицій, аби їх на догоду комусь треба було б пригладжувати. Скажімо, нещодавно обговорювали закон про вищу освіту. Йшлося про вказування національності. Для нас це дуже важливо – зазначити всюди національність, хто є хто, якого роду-племені. Ти що, цураєшся своїх батьків? Питання зависло на рівні дискусії.

- Які у вас зараз стосунки з політичною силою Кличка? Під час виборів ви обмінювалися такими часом неприємними випадами. Керівництво УДАРу називало вас фактично націонал-соціалістами.

- Та хай собі називають нас як завгодно. Знаєте, коли Віталій Кличко каже, що питання мови – 31-е за пріоритетністю, бо соціологи це сказали… Соціологи скільки відсотків малювали «Свободі»?

Мене рве від такої некомпетентності. Не як політика, а як філолога. І я даю цьому оцінку. Але коли ми спільно виходимо на пропозицію законопроекту про мови, і цей законопроект підписує Яворівський, Матіос і Фаріон, то це і є реальна конструктивна робота.

Крім того, сподіваюся, що ми, представники опозиційних сил, позитивно будемо впливати один на одного у всіх царинах. Це найважливіше. Кожен з нас має свої недоліки. Але, можливо, і переваги також.

- Тобто зараз «Свобода» не буде активно лобіювати свій проект про графу «національність»?

- Буде. Як це не буде?

- Ви казали…

- Це йшлося про закон про освіту… Поки цей пункт залишається суперечливим, але невідступним для нас.

- Як ви ставитеся, коли з вами говорять російською мовою?

- Природно і нормально. Залежно хто і де. Йдеться передусім про використання української державної мови в стінах парламенту, себто там, де ми можемо через тиск вплинути. Українська мова має абсолютно й повноправно існувати в освітній сфері. А якщо до мене людина підходить і каже російською мовою, як сьогодні невідомий із Партії Регіонів: «Можно я подержу вас за руку как самого лучшего знатока языка?», то що я мала відштовхувати незнайомця? Ні, я дивилася зачарованими очима на ту людину і думала: «Гени незнищенні, і кожен вільний має шанс повернутися у дім української мови».

Перша лекція української мови була прочитана зовсім не у Львові, а в Харкові. Засновник сучасної української літератури зовсім не галичанин, а Квітка-Основ’яненко. А Основа – це був хутір за межами Харкова, як у нас Сихів. І тепер ця людина приходить до мене зі Слобожанщини, яка народила мене як українку, галичанку, і каже: «Давайте я вас за руку потримаю». Як може бути Захід без Сходу? Ми сполучні посудини.

- Питання провокаційного характеру. В деяких ЗМІ сумнівної репутації пишуть, що ви були членом КПРС…

- Хай ще напишуть, що я внучка Геббельса і двоюрідна сестра Бен Ладена. Це ж абсурд! Тому і пишуть ЗМІ сумнівної репутації. Одна львівська газета написала навіть, що моя дочка називається Жанна (хоч вона Софійка), так ніби це злочин. Нема меж ідіотизму.

Єдине, що можу додати — та істота, в якої брали це інтерв’ю, це реальна постать, якій я дуже серйозно залила смальцю за шкварку. Він читав у нас філософію дуже бездарно. Ми його дуже знищували, як це вміють робити мудрі студенти у вимушених взаєминах із непритомним викладачем…

- Чим ваша донька займається?

- Моя донька закінчила українську філологію, вчиться в аспірантури в Дрогобичі. Чому вона вчиться в Дрогобичі? Тому що там досліджують творчість періоду вісниківства, а саме добу Дмитра Донцова. Дмитро Донцов – це мій кумир, і не тільки мій. Моя Софійка також сповідує ті погляди.

Це перше. Друге – вона працює в відділі інформації в міській раді. Вона є членом партії. Вона фактично моя права рука у моєму проекті, про який ви мене не запитали, про всяке дурне запитали. Проект називається «Від книги до мети»: раз на місяць я запрошую до Львова цікаву особистість на зустріч зі студентами Львівської політехніки і зі львівською громадою, аби популяризувати українську наукову та художню книжку і забезпечую цій акції максимальний медійний супровід, аби громада бачила реальних інтелектуальних та духовних провідників нації…, а не кон’юнктурний попсовий мотлох з окупованого телебачення.

- Ви їй допомагали опинитися в міськраді?

-Ні. Воно, звірятко, що зробило… На 5 курсі є всілякі можливості стажування. Вона пішла на стажування в міську раду. Відтак, з огляду на її працьовитість і комунікабельність, їй запропонували постійне місце праці, не знаючи, що вона моя дочка — має інше прізвище.

- А ви спеціально залишили собі прізвище Фаріон? Щоб було, як у батька?

- Так. Батько – це мій ідеал. Тата нема від 2004 року. Я благоговію перед своїм батьком. Це дуже жорсткий, сильний, самодостатній, авторитарний чоловік, внутрішньо запакований в собі. Безмірно добрий і чесний. Коли якісь змістовні розмови, тато слухає й бере участь, тільки щось на дурне переходять – махнув рукою, забрався і пішов – до себе чи у себе…. Коли виходила заміж, то щоб мій майбутній чоловік не образився, то відразу його заздалегідь попередила: «Ти не гнівайся, але це ТАТО, я буду Фаріон».

- Ми читали вашу декларацію. У вас справді нема машини?

- Ні.

- А права маєте?

- Ні. Я дуже того боюся. Мені здається, що всі стовпчики на дорогах лежали б «убиті». Ні, ні, я ходжу пішки, плаваю. Треба давати навантаження фізичне, щоб психологічно розвантажитись.

- А живете тільки з зарплати?

- Скажу вам відверто. Була така форма як репетиторство. Це класно. Інакше можна було б просто збожеволіти. Один з найпотужніших репетиторів в українській історії – це Григорій Сковорода. Степан Бандера, по-моєму, з другого курсу писав людям курсові роботи.

- Вам доводилося писати комусь курсові, дипломи ?

- Ні, таке ні. Це були якісь творчі роботи, щось таке у мене замовляли. Це коли Софійка була зовсім маленька.

- Ви сказали, що в парламенті вам важко. Як вам в готелі жити?

- Дуже… Я взагалі-то дерево не пересадне. Я люблю свою хату маленьку. Не люблю їздити нікуди. Я вже в тому віці, коли треба мандрувати собою. В мене вже достатньо всередині емоцій і знань, щоб розуміти, що їх треба чистити, ті емоції, а знання зашлаковані часом, треба негайно нових додавати. Тобто нема часу на зовнішній світ. Треба зосереджуватися на внутрішньому.

Мені подобається, що це готель. Це свідчить про тимчасовість. Тому коли я приїжджаю до себе до хати, зі своєю кицею, зі своєю дитиною, зі своїми рідними, – це мені відразу наче корінь поновлено – і сік пішов.

- Ви Київ не любите?

- Я так не маю права казати. Любов необов’язкова. Обов’язкове почуття обов’язку. Це за великим Франком. Я не очікувала в Києві аж на таку позитивну психологічну атмосферу ззовні. Починаючи від того, як реагують на тебе люди в метрі, і закінчуючи – от сьогодні я на «Віденських булочках» зустрічалася зі своєю майбутньою опоненткою чи рецензенткою, коли підходять люди і просто тиснуть лапку. Точно так, як у Львові.

Знаєте, що таке щастя? Коли ти йдеш по вулиці, до тебе незнайома людина усміхається і каже: «Добрий день». Це здуріти можна від щастя. А виявляється, що в Києві також так. Водночас це обтяжлива надвідповідальність перед тим світлом, яке дарують люди….

- А сама робота в парламенті?

- Я починаю потроху входити у смак. Власне, в сенсі творення законів, в сенсі кристалізації ідей в юридичних обрисах… Казав Коцюбинський, що життя – це безконечне «мушу» і «треба».

Життя – це не тільки те, що ти хочеш. Я хочу бути вдома, мені там комфортно. Я хочу йти в свою улюблену бібліотеку Стефаника. Ну і що, що ти хочеш цього, дівчинко? Є речі, які ти мусиш робити. Треба навчитися наступати собі на горло. І якщо ти мислиш категоріями не лише власного его, а его, що називається «Україна», то нема куди відступати. Хіба у тимчасові сльози…

- Ви казали, що іноді записували за депутатами облради помилки і роздавали їм. Не хочете зробити список помилок для Рибака?

- Можу для експерименту один раз зробити. Один пленарний тиждень побавитися в таке. І зробити йому помилки у таблиці за рубриками: фонетична норма, лексична, словотвірна, граматична, синтаксична. Дякую за ідею.

- Якби сталося таке щастя, і Янукович таки завітав би до парламенту, що б ви могли в нього запитати чи сказати йому?

- «Йолка». Я б його запитала про «йолку», чого він так довго думав, як називається це дерево. Якщо серйозно, то не хочу я його нічого питати. Знаєте, хочеться спілкуватися з цікавими людьми. Він же не цікава людина для мене. Нащо щось у нього запитувати? Хочеться мати перед собою гідного опонента. Хіба на тих виборах можна було мати перед собою гідних опонентів? Коли ти виходиш на ринг з Колесніченком, це ж з розпачу. Тому більше я на таке категорично не погоджуся.

- У Партії регіонів ви бачите гідного опонента?

- Ні, ну що ви, хіба це опонент? Це ж бізнесмени. Які це опоненти? Опонент має бути ідеологічний, світоглядовий. Які ж вони опоненти? Це ділки.

- Ви брали участь в акції жінок на підтримку Тимошенко?

- Так.

- Що ви думаєте взагалі з приводу її політичних перспектив?

- Я не думаю про це. Чому я маю про це думати? Я вважаю, що щодо неї законодавство застосовано вибірково, даруйте за банальщину. Якщо сидить вона, то Янукович має сидіти передусім. Але разом з тим, я думаю й про інше: якби в її політичній силі не було 50 тушок, чи сиділа б вона?

- Ви голосували за Тимошенко на президентських виборах?

- Я за неї голосувала в 2002 році, здається. Коли політична сила, з якою вона йшла, набирала 4,7%. Це щось таке, можливо, як зараз за «Свободу» голосували. Пам’ятаю, як ми в родині радилися. До мене завжди дослухалися батьки і брат, хоч я була тоді далека від реальної політики. І ми поділилися.

Я кажу: «Тату, ти голосуй за Тимошенко». Тато каже: «Ні, я за неї голосувати не буду». Ну добре, я зрозуміла, що його переконати неможливо… І ми поділилися. Татові, звичайно, ближчим тоді видавався Ющенко, а я проголосувала за цю пристрасть і експресію.

Я вражена характером цієї особистості, цілеспрямованістю, її харизмою, її внутрішньою силою. Це завжди класно, коли є характер. Це, власне, те, про що говорив Донцов: людина – це в першу чергу характер.

Укр. Правда