Новини очима молоді

Чи було у вас коли-небудь таке: слухаєш вірші чи музику, дивишся фільм або читаєш книгу – і розумієш, що це зовсім не автор з тобою говорить? Бо людина так не може, людина – всього лиш істота. А те, що ти чуєш і бачиш – воно Боже. Воно і є Бог.

Нещодавно, мав подібне таке відчуття. У кінотеатрі під час перегляду стрічки «1917».Не раз ловив себе на думці: ні, люди такого зняти не можуть. Ну яке ж воно правдоподібне.Це щось за межею людських можливостей.

Того дня, мій список поповнили режисер Мендес та оператор Дікінс. Перший -відомий за геніальною стрічкою «Краса по-американськи», а другий, виявляється, знімав «Втечу із Шоушенка» та «Ігри розуму».

Загалом, стрічка «1917» справляє враження фільму, знятого одним дублем. Камера з перших секунд вихоплює хлопців, які мирно відпочивають у полі в перерві між боями Першої світової, і веде аж до фіналу. За рахунок цього в глядача створюється ефект повної присутності й абсолютного занурення в сюжет. Це головна фішка фільму. По суті, глядач проходить увесь шлях спільно з героєм і його очима бачить увесь жах війни і разом з ним розуміє усю її абсурдність.

Камера вимикається усього один раз, коли головний герой втрачає свідомість. І це зрозуміло. Бо глядач має сприймати дійсність разом з ним. Складається враження, що дублів у фільмі два – до і після втрати свідомості. Хоча, звісно, це не так. У рідкісних епізодах камера на секунду потрапляє в темряву – і зрозуміло, що це дає можливість склейки кадрів. Але для глядача то все непомітно. Бо всі дублі реально довгі.

Уявляю, скільки репетицій потрібно було зробити, аби відточити все до дрібних деталей – кожен жест, кожне слово. Уявляю, які матюки летіли, коли, наприклад, після 10 хвилин одного кадру хтось із акторів забував слова або пацюк повз не в тому напрямку. Адже в такому випадку всі ті 10 хвилин доводилося знімати заново.

Герої весь час рухаються, а війну ми сприймаємо на основі того, що під час цього руху потрапляє в кадр.

Окрім операторської роботи, на успіх фільму працює сюжет. З одного боку, простий і зрозумілий, а з іншого – універсальний, перевірений тисячолітньою історією людства. Типовий фольклорний сюжет, де герой вирушає в небезпечну подорож з великою місією, як правило ця місія полягає в порятунку чийогось життя.

Перше, що бачить глядач у кадрі – це широке зелене поле. Спокійне, красиве, умиротворене. Потім – двох солдатів, які відпочивають. Один лежить, інший притулився до дерева. І їхню ідилію порушує командирський чобіт, який будить їх.

Герої підводяться і вирушають, а в камеру поступово потрапляють картини солдатського побуту, спочатку спокійні, обивательські. Нарешті ми опиняємося в землянці, де командир дає вказівку капралу пройти через лінію фронту, яку німці раптово покинули, а отже, готують пастку. Але інший полк, у якого наказ атакувати на світанку, про це не знає, а тому прямує прямісінького в пастку до ворога.

Завдання хлопців – дістатися до полку раніше і передати наказ про відміну атаки. Але пройти потрібно прямо через ворожі позиції, де на кожному кроці підстерігає смерть. Та тільки так можна врятувати 1600 життів і життя рідного брата героя, який у тому полку служить. Хлопці вирушають, і далі в кадр потрапляю все більш моторошні картини війни.

Завдання героїв перетворюється на філософську мету – відміну бою, відміну війни, відміну смертей. Герой Бенедикта Камбербетча каже: «Але ж це всього на тиждень, а потім знову?» І дійсно. Ми розуміємо, що далі смерті все одно будуть. Але яка велика цінність на війні – тиждень життя. І якщо цей тиждень можна подарувати воїнам – то це вже великий успіх.

Взагалі фільм має антивоєнний характер, стоїть на позиціях абсолютного гуманізму. Однак показує, що підступність ворога не залишає шансів. Тричі герой намагається поставитися до ворога як до людини, допомогти і проявити гуманізм, але всі ці спроби завершуються дуже погано. Ворог не залишає вибору, у нього одне завдання – знищити тебе. А тому фільм демонструє ще один закон війни – ніколи не мати жалості до ворогів, які цю війну принесли.

У фільмі багато філософських фраз. Наприклад, герой каже, що проміняв свою медаль на пляшку вина, бо медаль нічого не значить. А випити солдату доброго вина – це, може, останнє хороше, що він спробує перед смертю.

Протягом фільму усі герої змушені боротися зі своїм страхом. А один солдат перед смертю просить іншого: «Скажи мамі, що я не боявся». По суті, постійна боротьба з самою людською природою, бо насправді боятися – це нормально, це збереження життя.

Найбільше вразили два епізоди.

Перший – коли герой тікає від ворога і дивом рятується, стрибаючи в річку. Уся поверхня води всіяна весняним цвітом яблунь. Солдат, ніби загіпнотизований, дивиться на цю красу, на секунду вириваючись із жаху війни, але картини яблуневого цвіту раптово змінюються трупами, по яких герою потрібно вилізти з води.

Така страшна, але правдива філософія: аби мати можливість насолоджуватися красою природи, потрібно, щоб хтось поклав за цю можливість своє життя.

Другий епізод – коли змучений герой, який пережив на цьому шляху всі можливі жахи, натрапляє в лісі на солдатів, що морально готуються вирушити в бій. Солдати сидять на траві, а один стоїть і співає пісню. Голос настільки приємний, що складається враження, ніби співає янгол.

Голос пробирає до мурашок. Це найсильніший момент у фільмі — момент катарсису. Коли стомлений герой просто прихиляється до дерева і слухає… слухає… а ти аналізуєш пам’ятаючи, що йому довелося пройти.

І в цей момент розумієш, що герой ішов не сам. Його, ніби за руку, через увесь цей жах проводив Бог. Так само, як Бог говорить з глядачем через режисера і оператора, які подарували нам цей фільм. А ще через божественну музику Томаса Ньюмана.

Своєрідним обрамленням стає дерево. У фіналі герой так само прихиляється до дерева, але це така разюча відмінність між тим розслабленим хлопцем на початку фільму, і справжнім, змужнілим чоловіком, який пройшов небезпечний шлях війни.

Нічого більш вражаючого і зворушливого такого я не бачив І не тільки я, бо фільм отримав аж 10 номінацій на «Оскар». Заслужено.

Показово, що сценарій написаний на основі розповідей дідуся самого режисера, який війну ту пройшов. І був якраз посильним, який доставляв повідомлення від одного батальйону до іншого, часто проходячи просто через ворожі позиції.

Дякую Богу за те, що говорить з нами через обраних людей.