Новини очима молоді

16 партій не подолали 5% бар’єру на виборах до ВР. Більшість з них вели кампанію дуже кволо. Між тим, застава, яку кожна із цих партій внесла за право брати участь у виборах – 2 мільйони гривень – наштовхує на думку, що якась мета у «карликів» все-таки мала бути.

На підтанцьовках у влади

Першою з кінця у рейтингу партій, які брали участь у виборах, стала Ліберальна партія України, набравши 0,07 відсотка, або трохи більше 15 тисяч голосів виборців. Автору цих рядків довелося побувати на передвиборчому з’їзді «лібералів», який проходив у серпні. Зібравшись в київському готелі «Турист», його делегати виглядали трохи розгубленими. «Учора пізно ввечері зателефонували, сказали, аби терміново прибув сьогодні на з’їзд, — розповідав один із делегатів своєму колезі у фойє готелю. «Так рішення ж було прийняте, фактично, учора, бо сьогодні – останній день, коли партія може висуватися на вибори, тому й робилося усе наспіх, — відповів той.

Здається, чи не єдиним делегатом «ліберального» з’їзду, хто почувався на ньому комфортно та впевнено, був третій номер списку — начальник Управління зв’язків із громадськістю МВС Володимир Поліщук. Хоча, зрештою, після офіційної частини, делегати трохи розслабилися за щедро накритими столами – яке ж партійне дійство без банкета?

Секрет такої «пожежної» готовності партії до виборів розкрився трохи пізніше, коли партія в результаті жеребкування отримала 219 представників в окружних виборчих комісіях. Згодом, спостерігаючи за багатоактними «Марлезонськими балетами», які влаштовували деякі ОВК під час підрахунку голосів, вже ні в кого не лишалося сумнівів, що поява подібних до Ліберальної партій-карликів на виборах було стратегічним ходом влади, яка у такий спосіб формувала «ручні» окружкоми, котрі рахували голоси так, як це було потрібно Партії регіонів.

Адже окрім «лібералів», таке потужне представництво в ОВК отримали ще дев’ять партій-ліліпутів: Християнсько-демократична партія України, Політична партія України «Русь єдина», Всеукраїнська політична партія «Братство», Політична партія «Руська Єдність», Політична партія «Молодь до влади», Партія «Руський блок», Українська партія «Зелена планета», Політична партія «Народно-трудовий союз України», Політична партія «Союз анархістів України».Усі вони, в результаті, мали своїх представників практично у кожній окружній комісії. При чому, задля цього багатьом із них навіть не довелося йти на вибори всієї партією. Приміром, для «Братства» та партії «Молодь до влади» знадобилося висунути лише по одному своєму мажоритарнику, для Християнсько-демократичної партії – трьох, а для партії «Руська єдність» — чотирьох кандидатів у депутати по мажоритарним округам…

До речі, першим головою печально відомого на всю країну окружкому 223-го столичного округу був представник «Братства». І, судячи з того, як він курував процесом підрахунку, його більш ніж лояльне ставлення до кандидата від влади ні в кого не викликало сумнівів.

Прості математичні підрахунки свідчать, що, укомплектувавши ОВК представниками маргінальних, але підконтрольних владі партій, «регіонали» отримали більшість практично у всіх окружкомах, кількісний склад яких, як відомо — 18 чоловік.

Адже «підфортило» із жеребкуванням лише провладним партіям. Як відомо, ані «Свобода», ані УДАР не отримали жодного представника в ОВК. Не було своїх представників ані в Народного руху (який висунув на вибори дев’ять мажоритарників), ані в КУНу (з двадцятьма п’ятьма мажоритарниками), ані в «Собору» та ін.

До слова, Центрвиборчком досить сором’язливо переклав назви двох відверто антиукраїнських партій, які брали участь в виборах. В оригіналі – російською мовою – ці партії звучать як «Русское единство» та «Русский блок».

Зрештою, саме ці назви красувалася на їхній агітаційних наметах, які можна було спостерігати в самому центрі Києва. Отож, в українському перекладі вони мали би звучати як «Російська єдність» та«Російський блок». Однак в ЦВК, мабуть, не схотіли так відверто дражнити виборця неприхованим українофобством цих «суб’єктів виборчого процесу».

Хоча це й не допомогло. «Руський (чи то пак Російський) блок» отримав на виборах підтримку 0,31% виборців, а жоден із чотирьох мажоритарників партії «Російська єдність» так і не пройшов до парламенту.

Шурхіт «зелених»…

Кількох слів вартують представники «екологічних» партій, які брали участь у цих виборах. Політична партія «Зелені», Українська партія «Зелена планета»та Партія Зелених Українинабрали, відповідно, 0,25% та по 0, 34%. В сумі – менше одного відсотка голосів виборців.

Завдання, поставлене «зверху» перед «зеленими», було дещо іншим, аніж у інших «карликів» – відтягнути голоси в опозиції, зокрема – в Удару.

Нейтральний, дистанційований і від опозиції, і від влади статус «зелених» партій, котрий вони демонстрували під час виборчої кампанії, за думкою їхніх політтехнологів, мав би вплинути на ту частину електорату, яка все ще очікує на появу «третьої сили» в українській політиці.

Упоралися «екологи» зі своїм «домашнім завданням» на «двійку», хоча коштів на свою виборчу кампанію не шкодували. Особливо вирізнилася Партія «Зелені»на чолі з Олександром Прогнімаком, реклама котрої, особливо в ефірах різноманітних «ефемок», кількісно не поступалася рекламі комуністів. А велетенські брандмауери з рекламою партії Прогнімака, вартість яких в столиці під час виборчої компанії доходила до ста тисяч доларів у місяць, прикрашали будівлі на Хрещатику та Європейські площі.

Однак, — як вже засвідчив приклад Наталії Королевської — наш виборець не реагує на пряму рекламу.Окрім того, що люди перестали звертати увагу на картинки з відфотошопленими політиками, вони, на щастя, мають ще й добру пам’ять.

У далекому 1998-му Партія Зелених України пройшла у парламент, отримавши четвертий результат та завівши до Ради 19 своїх представників. Втім, дуже швидко стало зрозуміло, що «зелені» не так печуться екологічною ситуацією в країні, як обслуговують владу, вже в ті часи будучи проектом Банкової. Проектом – як і тогочасне «Озиме покоління» та «Жінки за майбутнє» — мертвонародженим. Бо наступної кампанії 2002-го року «зеленим» вже не допомогла ані дохла риба, яку вони приносили в парламент, ані «білі одежі»ліквідаторів, у яких вони витупали з парламентської трибуни. Жалюгідні 1,3%, які «зелені» отримали всього через чотири роки після свого попереднього виборчого тріумфу стали тому свідченням.

Вочевидь, «зелена» ідея вже десять років тому була настільки дискредитована, що і сьогодні виборці не вірять жодній такій «профільній» партії.

«Відтягувати» голоси на виборах 2012-го було скомандувано не тільки їм. Задачею Української національної асамблеї, приміром, яка виклала два мільйони гривень застави для того, аби в результаті отримати 0,08%, було «відкусити» трохи рейтингу у «Свободи». Задачею Радикальної партії Ляшка (як і «Нашої України») було «відкусити» в об’єднаної опозиції тощо. І хоча кожна із шістнадцяти партій, котрі були присутні у виборчих бюлетенях, але не подолали бар’єру, поодинці набрала сміхотворно мало, в сумі голоси, які вони відтягнули на себе, склали близько восьми відсотків. Хтозна, можливо, саме цих восьми відсотків і не вистачило опозиції, аби створити парламентську більшість?

Аферисти чи невігласи?

Однак приз за найбільш абсурдну виборчу кампанію-2012, вочевидь, можна сміливо віддати партії «Рідна Вітчизна». Тому зупинимося докладніше на цьому новітньому феномені вітчизняної політики.

Якщо за підрахунками рекламщиків, один голос, відданий за партію «Україна — Вперед!», обійшовся Королевській у 332 долари, то один голос, відданий за «Рідну Вітчизну», обійшовся її голові Івану Матієшину не на багато дешевше – приблизно у 250 долів.

Набравши 0,16% (трохи більше 30 тисяч голосів виборців), Матієшин вклав у них, за інформацією, близько чотирьох мільйонів доларів.

Це крім того, що до сих пір партія винна своїм офіційними спостерігачам та агітаторам близько 10 мільйонів гривень. А понад третина регіональних осередків партії так і не отримали обіцяні на саму кампанію кошти.

Проблема «Рідної Вітчизни», на думку багатьох її партійців, криється в повній некомпетентності голови партії. Виходець з Тернопільщини, 62-х річний Матієшин все життя пропрацював на Крайній Півночі бурильником. Однак в часи розвалу СРСР йому вдалося (яким чином — про це історія замовчує) створити свій бізнес і нині він – власник великої кампанії, яка обслуговує нафтові та газові родовища Тюмені.

Ставши російським мільйонером, Матієшин вирішив податися в українську політику. Так виникла в 2010-му році партія «Рідна Вітчизна»

Виборча кампанія партії перетворилася на череду безкінечних фольклорних фестивалів – виборче ноу-хау самого Івана Семеновича. Помпезні атракції, які за своєю стилістикою нагадували бучні й строкаті концерти часів Щербицького, пройшли за кілька місяців ледь не по всій Україні. За інформацією, бюджет одного такого фестивалю складав більше мільйона гривень. Хор Верьовки та ансамбль Вірського, феєрверки, гучні та щедрі банкети для місцевих чиновників – все це не могло не дратувати рядових членів «Рідної Вітчизни», які місяцями не отримували заробітної платні. Окремим пунктом цих святкувань було загравання з представниками Церкви, які на кожному фестивалі проводили свої молебні та отримували від Матієшина щедрі дари.

Другим – і останнім — пунктом передвиборчої кампанії партії «Рідна Вітчизна» стали білборди із зображенням самого Матієшина. За кількістю рекламних площ, «Рідна Вітчизна» переплюнула об’єднану опозицію. Так, лише у Києві партія викупила 150 білбордів та 800 сітілайтів.

Звісно, Матієшин, розцінюючи партію як черговий бізнес-проект, не міг не усвідомлювати занадто серйозну його витратність. За інформацією, ще до початку виборчої кампанії він намагався проводити переговори з Партією регіонів. Однак, почувши суму, названу в обмін на прохідні відсотки для «Рідної Вітчизни», відмовився від співробітництва. А тому всю кампанію – апріорі провальну для партії – Матієшину довелося фінансувати самотужки.

Втім, за інформацією, Іван Семенович не засмучується і готується до 2015 року – своєму найближчому оточенню він розповідає про вже начебто досягнуті домовленості з Партією регіонів бути їхнім технічним кандидатом на президентських виборах.

Джерело: Український Тиждень